Літературознавчі матеріали до аналізу поезії

Лірика

Лірика (від гр.lуга - музичний інструмент) - рід літератури, в творах якого відображаються почуття, думки людей, викликані певними подіями чи обставинами життя. Для лірики характерні такі основні особливості: зображення людини через відтворення її почуттів, переживань, роздумів; висока емоційність зображеного; інтенсивне використання образотворчих засобів; стислість викладу художнього матеріалу; віршова форма, малий обсяг.

Ліричні твори діляться на жанри за їх тематикою: лірика громадянська, особиста, пейзажна.

Твори громадянської лірики відображають почуття і переживання людей, а також роздуми, викликані різними явищами суспільного життя Павла. У творах особистої лірики відображаються інтимні почуття і переживання людей, роздуми над їхніми взаєминами, долею становищем.

Пейзажна лірика відтворює картини природи, вигляд сіл, міст тощо і виражає почуття, переживання, роздуми людини, викликані спогляданням Звичайно, цей поділ умовний, бо в багатьох віршах громадські лірики є описи природи, виражаються й особисті почуття, переживання людини, роздуми над власною долею і долею близьких тощо. Описи природи часто бувають і в творах особистої лірики.

Є художні твори, в яких поєднуються ознаки епосу та лірики. їх називають ліро - епосом.

Від епосу у них такі ознаки: розповідь про події; зображення персонажів через вчинки, поведінку тощо; описи. Від лірики - велика увага до внутрішнього світу персонажів; ліричні відступи; зображення героїв через відтворення їхніх почуттів, переживань, роздумів; висока емоційність; інтенсивне використання образотворчих засобів мови; віршова форма. Ліро-епічні твори як і епічні діляться на жанри за обсягом та докладністю зображення: малі форми - балада, легенда, співомовка; середні - поеми, великі - роман у віршах.

Балада (від фр. bailar - танцювати) - невеликий віршований твір, в якому розповідається про події та персонажів героїчного, історичного або фантастичного характеру. Цьому жанру властиві й такі ознаки: зображення однієї події з життя головного героя; висока емоційність; нетривалий час дії; основних дійових осіб - одна-дві; стислість розповіді про події та персонажів;віршова форма; малий обсяг.

Легенда - фольклорний і літературний твір фантастичного змісту. Латинське слово legenda спочатку означало напис, розрахований на обов'язкове прочитання (тексти над брамою, на монетах, пам'ятниках тощо ). За середньовіччя легендами стали називати твори, що розробляли сюжети з життя святих. З часом цей жанр перейшов у світську літературу. 

Мова художнього твору 

Художні (зображувально-виражальні, поетичні) засоби мови є евфонічні, лексичні, синтаксичні.

З евфонічних засобів найчастіше використовується звукопис у двох різновидах — звукові повтори та звуконаслідування.

Звукові повтори — це наявність у словах речення або рядка одного й того ж чи близьких звуків. Такі повтори бувають двох видів — алітерація та асонанс.

Алітерація — повторення одного і того ж чи близьких звучанням приголосних. Наприклад: «Течуть із сосон золотисті смоли, як сльози...» (Андрій Малишко) — алітерація з — с; «вгорі перлисті переливи хмар» (М. Рильський) — алітерація р.

Асонанс — повторення одного й того ж чи близьких голосних: «Тихо пливе блакитними річками льон» (Михайло Коцюбинський) — асонанс и — і; «Тече вода в сине море, та не витікає» (Тарас Шевченко) — асонанс є—є.

Звуконаслідування — відтворення звуками людської мови крику птахів, тварин, звучання предметів. Наприклад: «Серед рожевої куряви... плакали вівці: бе-е... ме-е» (Михайло Коцюбинський); «А двері... так знайомо: рип» (Андрій Головко).

Серед лексичних засобів художньої мови перше місце посідають тропи.

Тропи — вжиті в переносному значенні слова та вислови. У такому разі слово або вислів повертається до нас якимсь новим значенням, набирає нового змістового відтінку. Тропи допомагають виділити якусь важливу рису зображеного предмета, змалювати його поетично, висловити ставлення письменника до нього, дати оцінку. Проте кожний троп виділяє цю важливу ознаку тільки йому властивим способом.

Епітет — поетичне означення (білосніжні квіти вишні; голубиний характер, громовий голос). Є постійні епітети, які вживаються з певним іменником, становлячи з ним сталий вислів: зелене жито, холодна вода, широкий степ, вороний кінь.

Порівняння — зіставлення предметів на основі їх подібності (вишні у білому цвітінні, наче снігом обсипані; у хлопчика характер лагідний, як у голуба; весняний грім гуркотів, наче велетень сердився).

Метафора — перенесення рис одного предмета на інший на основі подібності (хлопчик ласкаво жебонів до мами; у хмарах раз у раз вибухав грім; вишню обсипав сніг білого цвіту; зозуля голосно лічила чиїсь роки). Різновидами метафори є уособлення та алегорія.

Уособлення, персоніфікація — перенесення рис живої особи на предмет чи явище (вишня пишається білим квітом, грім сердиться).

Алегорія — змалювання людей в образах тварин, предметів, явищ.

Метафоричними можуть бути й епітети (сердитий грім, золоте серце, залізна воля).

Іронія — вживання слова чи вислову в протилежному значенні («Добрий пан: забрав хліб у дітей і кинув псам».— Народний жарт).

Два з відомих вам тропів — синекдоха та гіпербола — ґрунтуються на перенесенні не за схожістю, а за кількістю або величиною.

Синекдоха — заміна частини цілим і цілого — частиною, однини — множиною і множини — одниною (випив усе МОЛОКО; матеріальні цінності творить людська рука; для учня основне джерело знань — підручник; космічні кораблі линуть на Марси і Венери).

Гіпербола — поетичне перебільшення (від грому здригалася планета; море сліз).

На уроках української мови в 6—7 класах ви ознайомилися з рядом лексичних категорій, які в літературних творах виконують певні художні функції, тобто використовуються як зображувально-виражальні засоби.

Синоніми— слова, різні за звуковим складом, але близькі за значенням. До одного слова може бути кілька синонімів, які утворюють синонімічні ряди. З них письменник добирає таке слово, яке найбільше відповідає образу, що уявляється йому, допомагає виразити своє ставлення до зображеного («Добре, мамо, що ти зарання спать лягла»; «...Вилами пана і просадив, мов ту жабу. Застогнав поганець та й опрігся* — Тарас Шевченко). Два-три синоніми, вжиті в одному реченні, допомагають конкретніше й багатогранніше зобразити предмет або дію людини, зосередити на них увагу читача («... постала інша хата, така гарна та пишна» — казка «Названий батько»; «...Щоб він не плакав, не журивсь... то віддадуть у москалі» — «І золотої, й дорогої...» Тараса Шевченка).

Антоніми — слова, протилежні за значенням. У художніх творах вони вживаються, коли потрібно щось різко протиставити, як, наприклад: «Хвали нікому, а кров, та сльози, та хула. Хула всьому» (Тарас Шевченко). Антоніми використовуються і для того, щоб показати незвичайність явища чи настрою персонажа: «Із тривогою обнявся спокій чистий та розумний» (Максим Рильський); «Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом охопили Петрове серце» (Панас Мирний); «Сміх крізь сльози» (Микола Гоголь); «З журбою радість обнялась» (Олександр Олесь).

Неологізми — нові слова. Вони позначають все те нове, що з'явилося в житті суспільства.

Архаїзми — слова, що вийшли з ужитку. У художніх творах вони допомагають точніше, виразніше зобразити життя минулих епох .

Діалектизми — слова та вислови, які вживаються тільки у мові населення певної місцевості. У творі Марка Вовчка «Горпина» є слова, характерні для жителів Поділля: на пречудо, ізнов, любує єю, одмовляє тощо.

Професіоналізми — слова, властиві для людей певної професії. Так, в оповіданні Юрія Збанацького «Дике козеня» є слова й вислови з військової лексики: партизани, гармати, кулемет, стріляти, бомбити з літаків, відкрити стрілянину та інші.

Певну образотворчу роль відіграють і деякі морфологічні форми. Так, пестливі слова та середнього роду можуть виражати симпатію до зображеного, замилування ним, викликати таке саме ставлення до персонажа і в читача: «Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка... Воно й училось, нівроку йому» («Школяр» Архипа Тесленка).

Написання звичайних слів з великої букви сприяє возвеличенню предмета зображення. Так, з великої літери в художніх творах часом пишуться такі слова, як Добро, Правда, Людина, Істина тощо. Висловлюючи зневагу або ненависть, письменник часом прізвище чи ім'я вживає в загальному значенні і пише з малої літери: «По-моєму, це якийсь переодяг­нений кох, а може, навіть гудеріан» (Олесь Гончар).

Для того щоб виділити щось важливе в зображуваному предметі, письменники не тільки добирають відповідні слова, а й певним чином сполучають їх у реченнях, використовуючи різні засоби поетичного синтаксису.

Інверсія — незвичайна розстановка слів у реченні. В українській мові група підмета стоїть на першому місці в реченні, група присудка — на другому. Прикметник стоїть перед іменником, додаток і обставини — після слів, до яких належать. В інверсованому реченні прямий порядок порушується: групи підмета й присудка можуть мінятися місцями або довільно змішуватися. Внаслідок цього якесь слово або вислів, опинившись «не на своєму місці», одержує логічний наголос, а тому вимовляється а більшою силою та виразністю. Наприклад, зіставимо два варіанти одного й того ж речення:

І на злість ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

(Володимир Самійленко. «Українська мова») та: «І вона засіяла на злість ворогам, як дорогий алмаз, як та ясна зоря». У першому варіанті виділяються слова «вона», «дорогий», «ясна». Ця перестановка допомагає авторові з більшою виразністю наголосити на значенні мови в житті народу, зобразити її красу і силу. У другому варіанті виразність цих слів ніби послаблюється, тьмяніє..

Анафора — синтаксична фігура, коли віршовані рядки чи строфи або суміжні речення (у прозових творах) починаються одними й тими самими словами, часом — словосполученнями. Наприклад, у вірші Павла Тичини «Світає...» всі строфи починаються цим словом.

Синтаксичні конструкції, які в художніх творах відіграють образотворчу роль.

Риторичні фігури — синтаксичні засоби художньої мови, які використовуються для того, щоб виразити якесь сильне почуття (радості, захоплення, туги, ненависті, зневаги тощо). До них належать:

риторичний оклик — окличне речення («Хай буде мир на всій землі й здійсняться наші мрії!» — Володимир Сосюра);

риторичний вигук — вимова з більшою силою окремих слів при великому збудженні («Сніжок! Сніжок! Пустіть нас, мамо, надвір!»; «Ой лишенько! Як той бідний Василько приб'ється додому в таку негоду!» — Михайло Коцюбинський);

риторичне питання — питальне речення, що не вимагає відповіді («За що мені кара? За що мені муки? Кому я що заподіяв?» — Тарас Шевченко);

риторичне (поетичне) звертання — звертання до відсутньої людини, явища, предмета і т. д. («Спи спокійно, поет» — Володимир Сосюра; «Зоре моя вечірняя, зійди над горою» — Тарас Шевченко).

Еліпсис, або еліпс — речення з пропущеними словами. Щоб виділити найважливіші слова, письменник опускає менш значущі. Найчастіше еліпси використовуються в діалогах, рідше — в мові автора: «Так хіба ви й справді в поліцію мене ведете?» — «А веду».— «А навіщо?» — «Бо звелено» (Борис Грінченко).

Градація (в перекладі з лат. поступове підвищення, посилення) —• упорядкований перехід від одного предмета зображення до іншого (на місцевості, в часі, діях, поняттях тощо). Наприклад: «Прийшов, побачив, переміг» (Юлій Цезар); «За горами гори, хмарою повиті» (Тарас Шевченко); «Стихає річ. Вечір. Ніч» (Павло Тичина).

Усталені звороти мови. До них належать прислів'я та приказки («Хто хоче багато знати, тому треба мало спати», «Правди ніде діти»), крилаті вислови («Послухали Лисичку і Щуку кинули у річку» — Леонід Глібов). Усі засоби мови (евфонічні, лексичні, синтаксичні) використовуються для того, щоб: а) відтворити предмет зображення правдиво, точно, виразно; б) висловити ставлення автора до нього; в) дати оцінку його; г) надати мові більшої поетичності, жвавості, емоційності. Знання зображувально-виражальних засобів, вміння користуватися ними допоможе вам краще розуміти, як створюються художні образи. Ці знання та вміння стануть у великій нагоді для збагачення й удосконалення вашого усного й письмового мовлення: поповнять лексичний запас, допоможуть опанувати різні синтаксичні конструкції, навчать грамотно сполучати їх у цілісний текст, виробити власний стиль. 

Віршування

До засобів поетичної виразності належить також ритмічність мови, яка надає викладу художнього матеріалу особливої мелодійності, піднесеності, часом — урочистості.

Ритм — у широкому розумінні: упорядкована повторюваність якихось предметів, елементів або дії. В алеї саду ритмічно чергуються дерева і проміжки між ними, в будинку — вікна й простінки, в орнаменті чи узорі — окремі елементи їх тощо. Ритмічними є серцебиття, хода людини, багато процесів праці, зміна пір року і часу доби.

Віршовий ритм створюється упорядкованим повторенням таких основних елементів, як наголос, стопа, рядок, пауза, рима, римування, строфа.

Наголос у віршованих рядках розміщується упорядковано — через певну кількість складів. Внаслідок цього в одних віршах між наголошеними складами по одному ненаголошеному, в інших — по два. Під час читання ненаголошені склади приєднуються до наголошеного, утворюючи стопу.

Стопа — повторювана частина віршованого рядка, яка складається з одного наголошеного та одного або двох ненаголошених складів. Вона може збігатися із словом, бути його частиною чи об'єднувати кінець одного слова і початок наступного. Наприклад: Густа-медо-ватеп-лота Висо-кіна-лива-жита. (Максим Рильський. «Урожай»)

Стопи бувають двоскладові та трискладові. Вид стопи визначається кількістю складів та місцем наголосу.

Хорей — двоскладова стопа з наголосом на першому складі: Ліс і-вітер.-Ніч зи-мова. Страшно-страшно-в тьмі та-кій.

(Володимир Сосюра. «Вова»)

Ямб — двоскладова стопа з наголосом на другому складі: Люблю-веену-та хто-її-не любить,

г             г       г       г             г

Коли-життя-цвіте-як пиш-ний сад.

(Володимир Сосюра. «Люблю весну»)

Хорей та ямб — основні двоскладові стопи, У хореїчних та ямбічних рядках нерідко вживається двоскладова стопа без наголосу — пірихій , часом з двома наголосами — спондей . Це супутні стопи.

Трискладові стопи є трьох видів.

Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі: З раннього-ранку до-пізньої-ніченьки Голкою-денно вер-ти.

(Павло Грабовський. «Швачка»)

Амфібрахій — трискладова стопа з наголосом на другому складі: І хвиля гуляє мов чорні-ї гори Одна за другою біжать.

(Євген Гребінка. «Човен»)

Анапест — трискладова стопа з наголосом на третьому складі: Обрива-ються звіль-на всі пу-та, Що в'яза-ли нас з дав-нім життєм.

(Іван Франко. «Товаришам із тюрми»)

Рядок — частина віршованого тексту. Він вважається одиницею вірша — від його довжини і структури залежить розмір цього вірша. У давньогрецькій мові наголосу не було: одні склади в словах вимовлялися трохи розтягнено (довгі), інші — пришвидшено (короткі).

Віршовий розмір визначається двома факторами: видом стоп і кількістю їх у рядку. Вірш Володимира Сосюри «Вова» написаний чотиристопним хореєм, поезія того ж автора «Люблю весну» — п'ятистопним і тристопним ямбом, Павла Грабовського «Швачка» — чотиристопним і тристопним дактилем, Володимира Сосюри «Хто в рідному краю...» — чотиристопним і тристопним   амфібрахієм,   Івана   Франка   «Товаришам   із  тюрми»  — тристопним анапестом.

Рима — співзвучність прикінцевих складів у рядку, починаючи від останнього наголошеного складу. За місцем наголосу розрізняються рими: чоловічі (тверді) — наголос на останньому складі (теплота— жита); жіночі (напівм'які) — наголос на другому від кінця рядка складі (пута — розкута); дактилічні (м'які) — наголос на третьому від кінця складі (віченьки — ніченьки).

Римування — спосіб розміщення рим у вірші. Якщо одна рима зв'язує сусідні рядки, то це я ар н е (паралельне, суміжне) римування; через рядок — перехресне, через два — охоплююче (опоясне).

Строфа— група віршованих рядків, об'єднаних однією думкою та сталим для даного твору порядком римування. Залежно від кількості рядків розрізняються види строф: двовірш, тривірш, чотиривірш, п'ятивірш і т. д. Строфа є найбільшою ритмічною одиницею вірша.

Є багато віршів астрофічних, текст яких не ділиться на строфи. Буває, текст вірша ділиться на частини, але в них кількість рядків різна — це строфо їди.

У  білих  віршах  немає рими.  У  байкових  віршах здебільшого використовується різностопний ямб, а римування довільне. Розрізняйте наукові терміни:

віршований — те, що має ритм (твір, текст, уривок, рядок);

віршовий — те, що творить ритм (наголос, стопа, розмір, пауза, рима, римування, строфа) або зв'язане з ним (форма).

Характеризуючи віршову форму твору, називайте вид строфи, спосіб римування та розмір, вид рим, наявність цезури. Наприклад, віршова форма поезії Івана Франка «Товаришам із тюрми» така: чотирирядкова строфа з перехресним римуванням рядків тристопного амфібрахія з жіночими римами (в непарних) і чоловічими (в парних) рядках. Або: строфа — чотиривірш, римування — перехресне, розмір — тристопний амфібрахій, рими — жіночі (в непарних рядках) чергуються з чоловічими (в парних), римування — перехресне. Якщо цензури немає, то про неї й не говоримо.

Джерело фото: https://blog.mann-ivanov-ferber.ru/wp-content/uploads/2015/10/Kniga-sudeb.jpg